28.5.1941 року сюди попросився о.Василь Стеблецький з Полонич. Отримав грамоту, але вже 10.6.1941 року написав відмову, бо сільська рада не віддавала парафіяльного обійстя, а іншого житла люди дати не могли [23, с.10]. 17.6.1941 року сюди попросився о.Василь Яремак [23, с. 11 ]. Він виїхав з Іщкова перед загрозою вивезення більшовиками і отримав цю парафію. Далі отримав відпустку з 13 до 25 жовтня, щоб зліквідувати полишене в Іщкові господарство та вивезти звідти свою родину [23, с.12]. Він народився в с.Лисець 12.1.1886 року, священиком зістав 9.1.1911 року. Від 1918 року служив парохом Іщкова на Тернопільщині та був заступником Зарваницького декана [37, т.2, с. 171 ].
1.7.1942 року німецька влада включила громаду Скнилова до складу Львова і о.Яремак повідомив консисторію, що тепер в документах треба писати Львів-Скнилів [23, с.15].
10.5.1943 року о.Яремак повідомив консисторію, що на її наказ з 23.4.1943 року він наказав провести Великодню сповідь в Скнилові в неділю 9 травня від 14 до 20 години. Прибули сюди чотири священики: о.крил.Горчинський, Карпінський, Бенькалович і ще один (студит). Але прибули на сповідь тільки 36 осіб з 1500 вірних, хоч була гарна погода [23, с. 17]. Церковне життя дійшло до повного занепаду. 11.5. 1943 року о.Яремак виправдовувався консисторії, що не може виконати її наказу і оселитися в Скнилові, бо парафіяльна хата розвалюється і стіни світять дірками, а громадська влада не хоче допомогти з ремонтом. Всі парафіяльні будинки забрані Hoeresstandortskommando Lemberg. Нема де відправляти: ні в школі, ні в будинку кооперативи «Рідна хата» [23, с.18]. А через 3 дні попросив дозволу відправляти в приватному будинку на Скнилівку, поки громада не збудує якийсь барак. Знову наголосив, що директор кооперативу Стецько, який подав на нього скаргу, не дозволив використовувати відповідний зал у кооперативі для відправ. Консисторія дала дозвіл, але наказала або будувати до зими барак, або завершувати відбудову церкви [23, с.19]. 8.6.1943 року о.Яремак подав до консисторії оправдання, що він буває в Скнилові три рази в тиждень. 2.6.1943 року він звертався до німецьких ВПС, які пообіцяли відбудувати церкву і з 10 червня почали роботу. Вона має бути завершена через 4-6 тижнів. Тому барак не будується. Богослужіння відбуваються у Скнилівку.
В парафії є Братство Найсвятіших Тайн (33 члени). Парафіяльний комітет (12 осіб) 23 травня знову просив у «Рідної хати» дозволу використовувати пустий зал для богослужінь, але отримав відмову. Подав, що робить заходи, щоб восени отримати житло у фільварковому будинку Скнилівка, який належить львівській управі [23, с.20]. Та з цим нічого не вийшло.
6.12.1943 року о.Яремак просив дозволу консисторії мешкати у Львові зимою 1943-44 року, а в канцелярії у Скнилівку (вул.Сокільницька, 100) бувати у вівторок, середу та суботу з 14 до 16 годин, а в свята і неділі довше. Ночувати в канцелярії не міг, бо не було там ні печі, ні дров. Ночувати був готовий з 1.4.1944 року, коли стане тепліше [23, с.23]. Єпископ Микита підтвердив, що в Скнилові годі знайти житло. Але й ті доїзди о.Яремаку допекли і він 18.12. 1943 року попросив консисторію звільнити його з посади, бо мусив їздити до Львова обідати (вул.Красіцьких, 18) (тепер І.Огієнка- В.Л) [23, с.24]. Консисторія зобов’язала його обслуговувати парафію, поки не знайде іншого священика. Влітку 1944 року о.Яремак з німецькою армією виїхав на Захід і до 1951 року служив у Німеччині, а далі виїхав до США. Там помер 16.6.1989 року [37, т.2, с.171].
На доручення митрополита Йосифа Сліпого о.Йосип Поберейко з Богданівки дав ЗО. 11.1944 року опис стану Скнилова. Подав, що тут є руїна церкви, розібрані ерекційні будинки, поле вживають різні люди безплатно, а частину-військо. Релігійне життя занепадає, бо нема сталого священика, а діючий буває тільки у неділі. Голова сільської ради не хотів наймити одне селянське обійстя для проживання священика [23, с.25].
13.12.1944 року сюди попросився о.Павло Лошній сотрудник з Богданівки [23, с.26]. Отримав грамоту. Після офіційної ліквідації УГКЦ полишив посаду і працював художником у Львівському медінституті [35, с.70]. Остаточне знищення основ церковної будівлі сталося у 1955-56 роках, коли відбувалося продовження злітної смуги аеродрому [35, с.41]. Тоді під бетоном і асфальтом дороги опинилася і частина цвинтаря.