У 1911-18 роках тимчасовим завідувачем парафії, а в 1918-40 роках її парохом служив о.Тимофій Ковалюк, 1880 р.н, висвячений 1911 року. У 1941 році став членом консисторії і того ж року був арештований і вивезений в Сибір [37, т. 2, с.218].
Він народився 28.5.1880 року в селі Павлів Радехівського району в батьків Гната та Олександри. 20.6.1904 року здав іспит зрілості в Академічній гімназії у Львові та поступив на богословський факультет Львівського університету, який закінчив 1908 року. Висвячений був 9.1.1911 року, і зразу ж був призначений сотрудником до Скнилова (з 20 січня). Перед висвяченням одружився з Анною Краснопера, дочкою о.Якова з Підгайчиків. В Скнилові став членом «Просвіти», «Сільського господаря» та кооперативи [22, с.1].
Цікаво, що в тому ж Павлові народився і о.Іван Гриньох, служба якого тісно була пов’язана з українською дивізією «Галичина». В тому ж Павлові похований і Мирон Матвієйко, референт СБ 34 ОУН, який прибув в Україну 1951 року, щоб з’ясувати справу уявного розколу в рядах ОУН-УПА. Дуже складне і неоднозначне було його дальше життя. Проте мав настільки сильний літературний дар, що його новели про епізоди повстанської боротьби, видані в Мюнхені 1950 року, я можу поставити хіба на рівень з В.Стефаником та М.Хвильовим. Я їх перевидавав під його псевдонімом «Дмитрик» (можна знайти в львівській книгарні «Глобус»).
Отже, 15.3.1913 року о.Фолис переслав до консисторії ухвалу парафіяльного комітету з кошторисом на завершення будівництва церкви, план і кошторис будівництва нового парафіяльного будинку [21, с.83].
7.2.1914 року в селі відбулася конкуренційна розправа, бо був перевищений кошторис будівництва церкви на 16.000 К при покритті будівлі бляхою. Тому новообраний комітет проголосував за новий кошторис в сумі 66.000 К (50.000 К на завершення будівництва, а 16.000 К на виплату позики). Кошти мали стягуватися в жовтні та лютому кожного року начальником громади і видаватися Михайлові Бугаю та Антону Пінському. Питання ремонту парафіяльних будинків на тому засіданні не розглядалося, поки церква не буде остаточно завершена. Про це повідомив консисторію її делегат на розправі о.Євген Гошовський зі Збоїськ [21, с.86]. Отже на початку війни церква була вже накрита. Не знаю, що з нею сталося у війну.
Станом на 22.5.1918 року на посаду пароха сюди претендували 12 осіб. Був серед них і о.Ковалюк. Йому митрополит надав посаду пароха 10.6.1918 року [23, с.З].
У 1919 році була знищена місцева церква (писав о.Ковалюк) [14, с.26]. 30.4.1919 року військовий ксьондз польської армії Станіслав Розумовський прибув до митрополичої консисторії і залишив тут «Тріодь пістну», дві «Мінеї» та «Псалтир» зі скнилівської церкви. Звідси їх 8.9.1919 року забрав о.Ковалюк [21, с.6]. Не знаю, яким чином ці книги потрапили до ксьондза. Можливо, він відібрав їх у вояків-грабіжників.
2.6.1920 року о.Ковалюк вислав до консисторії заставний лист на 2000 К «на прикрашене і опарканування церкви». Йому доручили пошукати ще за ощадною книжкою до нього, але тої він не знайшов [21, с.1-3].
Н.Кіндратович помилково подала, що церква була викінчена 1920 року [29, с.185]. Хіба підремонтована. Бо у 1930 році будувалася і ще не була закінчена. Богослужіння відбувалися в тимчасовій каплиці, зробленій всередині незакінченої церкви.
Парох з 3 дітьми мешкав у скромному будинку з З кімнат та кухні, збудованому 1919 року. Господарські будинки розвалювалися [14, с.26].
Богдан Ковалюк, син о.Тимофія, подав, що церква була завершена тільки 1935 року, але всі три її бані були знищені від попадання німецької бомби в червні 1941 року [35, с.41].
У 1930 році дяком служив Микола Каган, не іспитований. Мав власну хату та 3 морги свого поля. З церкви платні не брав [14, с.26]. 1930 року парох мав у Скнилові 1184 вірних, а в філії Скнилівок та Кульпарків 372. На території парафії теж мешкали 172 римо-католики та 36 юдеїв. Теж була 2-класна двомовна школа, де навчалося 120 учнів (з них 115 українців) [14, с.26].
В грудні 1931 року о.Ковалюк доповідав консисторії, що готовий дати дякові в користування ерекційне поле, але при умові, що здасть іспити. Отже дяк закінчив 1-річні курси, але через хворобу восени 1931 року іспиту не склав. Наступний іспит буде весною 1932 року. Аж тоді отримає землю [13, с.16]. У 1932 році парох мав у Скнилові 23,69 га, а в Скнилівку 7,32 га ерекційної землі [11, с. 12].
Сам о.Ковалюк займав свідому українську позицію. Тільки 30.5.1933 року суд припинив судову справу проти нього за охрещення 14 дітей римо-католиків, починаючи з 1913 року. Потрапив під амністію [22, с.З]. Перед тим 12.4.1933 року о.Ковалюк просив у консисторії 1500 зол позики, щоб внести заставу за свою дочку, щоб її випустили зі слідчої в’язниці. Наступного дня митрополит наказав видати позику [23, с.8]. М.Ковалюківна, референтка жіночої мережі ОУН, була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяжних у Львові в червні 1933 року за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари [32, с.443].
Її сестра називалася Володимира і теж була активною оунівкою, що було відзначено енкаведистами в ході допиту арештованого єпископа Микити Будки 14.5.1945 року [31, с.698].
П.Мірчук, автор книги «Нарис історії ОУН», подав, що «три повітові провідники ОУН- провідник львівського повіту Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референ том стрийської округи, Петро Мірчук-«3алізняк» і провідник миколаївського повіту Андрій Данчевський-«Демко», відмовилися організаційно підпорядкуватися Льву Ребету, призначеному закордонним проводом ОУН. Щоб поладнати справу спротиву групи «Зову» нормальним організаційним порядком, коли Копач рішуче відмовився передати людей Миколі Косові, покликаючись на вигадане уповноваження, були пороблені спроби перебрати підлеглих йому людей і включити їх назад в нормальну організаційну мережу ОУН, а провід групи Копача – тобто Копача, Юліяна Дмитерка, Володимира Мельника – залишити в ізоляції під доглядом Розвідчої Референтури. Але вимоги про передачу людей, поставлені тодішнім організаційним і бойовим референтами безпосередньо членам Львівського Повітового Проводу ОУН були безуспішні. Обидві сестри Ковалюківні, Марія і Володимира, відмовилися передати Організації жіночу сітку. Провідниці окремих звен були переважно під впливом Копача, що переводив з ними часті відправи. Вони не приймали доручень без дозволу своїх зверхників. За той час група Копача поширювала диверсію. В Жовківському повіті Копач і Ковалюківна розкинули (недбало видані) летючки «Зов» з повідомленням гїро зорганізування опозиції в ОУН. В усній пропаганді Копач поширював підривну агітацію, що «всі правдиві революціонери згуртувалися в «Зов», і що саме тому згуртувалися, що «паничики» з ОУН лякаються вести будь-яку революційну роботу, навіть на пропаґандивну роботу жалують людей». Заки прийшла відповідь з закордону, що ПУН, ані ніхто з його членів не уповноважували Копача творити Крайову Екзекутиву, група Копача намагалася поширити свою сітку на округи Бережанську й Перемиську.
Врешті, після остаточного вияснення від ПУН-у, що Копач без уповноваження творить Крайову Екзекутиву і справа «Зову» вияснилася остаточно як підозріла диверсія, бойовий референт Микола Кос відбув особисту зустріч з М.Копачем і Ю.Дмитерком, а організаційний М.Коржан з Володимирою Ковалюк і попередили їх, що якщо вони впродовж трьох днів не передадуть зв’язків до підпорядкованих їм організаційних клітин ОУН і не перестануть творити своєї Крайової Екзекутиви, то будуть віддані під організаційний суд і понесуть усі наслідки за своє поступування. Копачеві й його групі поставлено вимогу впродовж трьох днів перестати творити КЕ і передати зв’язки до охоплених ними організаційних клітин, інакше вони будуть передані під організаційний суд. Коли назначений реченець минув і Копач, Дмитерко й Ковалюківна знову відмовилися виконати поставлену вимогу, їх справу поставлено під організаційний і судовий розгляд. На внесок бойового референта одноголосне вирішено зліквідувати Копача і Дмитерка, а також і жертву їхньої провокації Ковалюківну, якщо вона після ліквідації двох перших далі продовжувала б диверсію.
22.4.1935 року були застрілені Михайло Копач і Марія Ковалюківна на полі біля Рясної Польської у віддалі 300 метрів від села Білогорщі, діставши по три револьверові кулі з найближчої віддалі. Вбитих знайдено день пізніше. Того ж дня діти з «Дому сиріт» найшли під купою ріща на передмісті Львова в старому коші шкіряну течку, в якій було 5 револьверів, набої, стилет, рукавички та ін. і два пакунки, один з військовими книжками, другий з пачкою 51 примірників нелегального бюлетеню «Зов». Це дало поліції напрям слідства, в наслідок чого відбулися серед українців арештування. Атентатника поліція не викрила, тому арештовано і поставлено під суд людей, що були підозрілі в допомозі, чи підготовці цього та інших невиконаних атентатів, долучивши до них людей, котрі до бойових підготовок не мали ніякого відношення. Це були люди двох груп: приналежні до ОУН і члени фракції «Зов» [32, с.448].
В виконанні цього присуду зорганізовано на Ю.Дмитерка безуспішний атентат. Копача застрілено. Застрілено також передчасно М.Ковалюківну, котра через уклад ситуації знаходилася в його приявності й піднесла нервовий алярм. Поліція перевела масові арешти, але не відшукавши атентатника, пришила вину деяким членам ОУН, що виконували допоміжну ролю в підготовці атентату, або не мали до нього ніякого відношення [32, с.445-6]. 19.6.1937 року перед судом присяглих у Львові закінчився процес проти 15 членів ОУН, виявлених у зв’язку з застреленням 22.4.1935 року Михайла Копача і Марії Ковалюківної. У висліді процесу були засуджені: Григорій Дячишин і Микола Ласійчук по 9 років, Кость Арпад Березовський – на 8 років, Іван Мирон, Павло Мерцало і Льонгин Телюк по 7 років, Іван Мерцало і Василь Іванонько по 5 років, Ізидор Масюк і Омелян Лапунька по 4 роки, Ольга Біда, Марія Мицко, Осип Бабяк та Юліян Дмитерко по 2 роки тюремного ув’язнення. С.Терлецького звільнено. На підставі амнестії засудженим на кару понад 5 років зменшено реченець ув’язнення на одну третину, засудженим на кару від 2 до 5 років – на половину, а засудженим на 2 роки кару знесено повністю [32, с.449-450].
Залишається хіба здогадуватися, хто міг бути реальним організатором тієї опозиції. Можливо, що й НКВД. Можливо, що й виконавцями вбивства могли бути агенти НКВД. А о.Ковалюк міг щось знати у справах своєї дочки. Такий не міг залишатися на свободі. На початку вересня 1940 року була арештована дочка Володимира і в ході «процесу 59» була засуджена до смертної кари. Розстріляна 6.1.1941 року. Далі настала черга батьків. 22.5.1941 року подружжя Ковалюків з сином Богданом було вивезене в Сибір (Томська область). Отже вивезений був о.Ковалюк зовсім не за церковні, а за політичні справи. Там в кінці травня 1942 року померла дружина пароха, а в кінці грудня 1942 року помер і він в с.Усть-Тим Томської області від серцевого удару [35, с.44]. Син Богдан похований тут зі своєю дружиною і тут похований його син-студент, який трагічно загинув 1979 року. (Того ж року загинув і композитор В.Івасюк!).
Від о.Ковалюка залишилося небагато майна: креденс, керат, млинок, січкарня, ручний млинок до молочення – і всі понищені і не до вжитку. Теж була ще одна корова. Згодом опікунка майна о.Ковалюка Олена Голинська, концертмейстер оперного театру, 5.7.1943 року просила консисторію зробити кроки, щоб о.Яремак якось забезпечив трохи сіна єдиній корові о.Ковалюка, яку вона дала на утримання мона-хам-студитам, які жили у Львові на вул.Личаківській [22, с.23]. В о.Ковалюка з 1913 року була на службі Марія Моравська, яка мала тоді всього 13 років. За службу ніяких грошей не отримувала, тільки жила у нього зі своєю мамою. У 1938 році дав їй корову, а при вивезенні сказав, що залишає їй ще одну корову з ялівкою. Але далі ту корову з ялівкою було забрано до колгоспу і вона мусіла через людей випрошувати їх. Після відходу більшовиків корову і ялівку, яка вже стала коровою, забрала з колгоспу і відвела до парафіяльної стайні, бо іншого місця не мала [22, с.25].
Відповідно у передвоєнні роки в селі мусила формуватися думка, що українська церква і її служителі не в ладах з державними законами. Про це мусила подбати польська пропаганда.