Досить часто наші люди їздять на екскурсії в чужі країни і там їм оповідають цікаві речі про ті місцевості, через які вони проїжджають. Повернувшись додому вони оповідають про почуте та похвалюють іноземців, які знають і люблять свою давнину і можуть про неї оповісти гостям.

Тому я й вибрав епіграфом до цієї праці слова «Чуже хвалите, бо свого не знаєте/Самі не знаєте, що в себе маєте», які сказав у кінці XIX ст вчитель з Городоччини К.Фалькевич. А щоб своє знати, то треба ним поцікавитися.

Я взявся зробити цю працю, бо ніхто ніколи не писав хроніки цієї парафії. А такі вказівки (вести парафіяльні хроніки) консисторія давала, і не один раз. Митрополичий ординаріат повідомляв влітку 1939 року, що має бланки книжок парафіяльних хронік вартістю біля 4 зол [41, ч.6/1939, с. 174]. То я вирішив таку хроніку зробити на основі збережених і опрацьованих мною документів з Львівського історичного архіву. Цитати з документів подаю правописом оригіналу, бо мова теж є змінним явищем. То сучасники мали би знати, якою мовою і стилем користувалися їхні попередники. В кінці дослідження подається список скорочень та незрозумілих слів, а також список використаних джерел. Не всім словам я можу дати пояснення. Особливо це стосується назв давніх тканин та деякої давньої церковної атрибутики.

Я розумію, що хроніка далеко неповна, бо не все я можу дістати і все опрацювати. Але «на безриб’ї і рак риба». Тепер хроніка буде і аби тільки громада мала бажання її продовжувати. По мірі опрацювання інших знайдених документів до цього літопису будуть вписуватися нові сторінки.

Думаю, що цей «літопис» стане своєрідним «модусом» для написання подібних літописів інших парафій. Бо що вартує парафія без пам’яті, без інформації про її розвиток, без традицій? Хіба може вона вшанувати якісь дати зі своєї історії чи якихось осіб, що віддавали у ній свою працю. Наприклад, парохів, які щоденною самовідданою працею підносили матеріальний добробут і культурно-моральний рівень довірених їхній опіці парафіян. Це ж були справжні народні герої та апостоли християнства. І вони вартують доброї згадки. Тим часом про деяких нагадують тільки занедбані уламки надмогильних пам’ятників на цвинтарях, з вищербленими або до невпізнання забіленими вапном написами, а про інших не залишилося вже жодного матеріального сліду. Час знищив. Покоління минулися і нема згадок. Лише старі папери у Львівському історичному архіві несуть на собі змережані буквами сліди їхнього життя та боротьби.

Цей парафіяльний «літопис» є 61-им у Галичині, яка має кілька тисяч сіл. Хоч «одна ластівка весни не робить», але може це є добрий початок. Могло би бути й більше, але, на жаль, є парафії, які ігнорують мої пропозиції. Звичайно, священики можуть обмежуватися у щоденному житті традиційними суто церковними святами, як це робиться у всіх церквах. Але таке життя парафій мало чим відрізняється від існування будь-якого живого організму згідно біологічних інстинктів та законів. Таке життя парафії пісне та одноманітне. І навряд чи такий ритм буде приваблювати до церкви молоде покоління.

Як українці, мусимо усвідомити, що ми є силою тільки тоді, коли відчуваємо себе громадою. А всі противники нашого народу тільки те й робили, що розламували ті форми, які єднали нас у громаду. Ламали систему освіти (в першу чергу), ламали громадські організації, ламали політичні партії. Людина, яка не відчуває себе членом якоїсь громади, є заляканою, самотньою, відчуженою від життя, дбає тільки про себе та родину. З такими «осібняками» будь-якій владі легко давати собі раду.

Тому треба починати від цементування релігійних громад (парафій) такими ось літописами, які дадуть фундамент для стійкості територіальній громаді. А якщо буде міцна територіальна громада (село чи місто), то вона буде належно дбати і про добро своїх членів, про добру екологічну ситуацію в громаді, про моральний та матеріальний стан людей. Відповідно, легше у такій громаді буде служити і парохові.

Тому парохи релігійних громад мусять цю ситуацію усвідомити і щось робити для покращення. А в першу чергу мали би це усвідомити їхні владики і дати поштовх до праці. Адже у вільній нашій державі немає перешкод для дослідницької праці у цьому напрямі. То чому би Церкві не зробити таких досліджень для кожної парафії? Це був би вагомий внесок і в національне відродження.
Тому маю надію, що ця «ластівка» принесе весняне потепління у сферу досліджень церковного життя. Вже кілька років чекаю, що на це скажуть достойні церковні мужі.

І кілька слів до читача. Пересічному мешканцеві Скнилова важко буде перетравити в голові ці пласти цифрового матеріалу, розібратися у плинних відносинах в парафії у різні часи. Зрештою, маса українських істориків за своє життя не прочитала повністю ні літопису Нестора, ні «Історії України-Руси» М.Грушевського. Не витримують голови, не сприймають. Тому прошу читачів не ображатися на автора за перенасичення книжки інформацією. Вона не є для одноразового використання, як наприклад, художній твір для учня. Це наукова праця. Вона – для постійного роздумування у різних змінних ситуаціях: тих, що є, і тих, що будуть. Тому треба читати повільно і думати над прочитаним.

Хоч Скнилів є коло Львова, але вперше я тут побував 24.7.2015 року, коли треба було проілюструвати це дослідження. Адміністратор місцевої парафії о.Василь Білаш допоміг мені. Надав один цікавий документ, який не потрапив мені в руки в архіві, завіз на цвинтар, де поховані колишні скнилівські священики, показав їхні могили, а також допоміг розшукати в селі єдине зображення знищеної у війну церкви. Теж подбав про матеріальні можливості для видання. Він 1978 р.н, висвячений 2010 року, а в місцевій парафії служить від Різдва 2011 року. Маю надію, що при його підтримці ця коротка хроніка парафії отримає своє продовження. Для ілюстрування видання використовую світлини з теперішнього храму, бо зі старого нічого не залишилося.