Австрійська влада, ставши в Галичині у вересні 1772 року, взяла церкву під більший контроль, але посилила роль пароха у парафії. Вже восени 1776 року священики отримали розпорядження влади (повторене 1782 року) негайно сповіщати державні органи про знайдені на території парафії старовинні монети та інші речі, скульптури, камені з написами, вази та інші речі, які можуть бути знайдені в землі. У 1778 році священики були звільнені від відбування повозової повинності (форшпанів). Під час великих церковних свят заборонила називати патронів церкви по імені, а тільки словом “ктитори” (патрони). У 1788 році тим священикам, які отримували грошові додатки з державної скарбниці, було категорично заборонено вимагати “коляду” з громад. Перед цим держава встановила мінімальні рівні доходів священикам зі їхніх парафій. В селах цей рівень становив 150 гр в рік. Якщо до цієї суми щось бракувало, то держава доплачувала зі спеціального релігійного фонду. Через те що кілька років священики мусили подавати в податкові служби реєстри своїх річних доходів та витрат. Тепер вони служать для істориків джерелами до вивчення церковного життя.
13.10.1780 року прийшла в парафії інструкція, що якби хтось в парафії помер наглою смертю, то парохам не дозволяється ховати тіла без належного письмового дозволу відповідної влади. Через тиждень всі отримали повідомлення, щоб ніхто не смів у справах і процесах без ц.к. дозволу просто до двору Римського, звертатися, як це раніше бувало. (Та заборона потім багато разів повторювалася).
8.12.1780 парохи мали оголосити людям про смерть цісареви Марії-Терезії і відправити за її душу три богослужіння з парастасами в присутності людей і щоб протягом року з людьми по 5 разів “Отче наш” за її душу відмовляли.
16.2.1781 була інструкція, що якщо ще десь є забобон надягати сорочку з хворого на здорового, щоб хворий ви- здоровів, то щоб священики з тим боролися. Теж 28.8.1785 року цісар наказав, щоб хворих людей до причащання не водити і не возити до церков, бо це посилює їх хворобу або прискорює смерть. Священики мають йти до них додому. А 26.9.1783 року в парафії надійшов наказ надвірної канцелярії, щоб у випадку як священик буде йти з св.тайнами до хворого чи в інших випадках, щоб вірні інших конфесій або щоб шапки знімали, або пристойно стояли, або набік відходили з дороги, бо будуть карані за неналежну поведінку.
21.7.1784 року цісарським декретом було заборонено приймати в священики “за традицією”. Кандидати на отримання парафій мали мати освіту і документ. На це мала зважати духовна влада при наданні вакантних парафій. Оскільки священиків з освітою було небагато, то духовна влада відчувала певні труднощі із забезпеченням парафій священиками. Тому 20.3.1787 року світська влада збільшила час конкурсу на парафії з 6 до 10 тижнів.
(Мушу зазначити, що в часи Речі Посполитої в Галичині не було жодної духовної семінарії. Сяку-таку освіту кандидати на священиків здобували у римо-католицьких школах. Це називалося «studii latini», тобто вишкіл проходили у латинському обряді. Перший духовний заклад для українців був відкритий у Відні за імператриці Марії-Терезії при церкві св.Варвари і називався «Барбареум». Але його «пропускна спроможність» не задовольняла реальних потреб. У Львові духовна семінарія була заснована 1783 року. З 1787 року священиків також готував так званий Руський інститут при Львівському університеті.
Священики були зобов’язані більше дбати про фізичне і моральне здоров’я своїх парафіян. Цісарський декрет 5.2.1784 року наказував, щоб парохи не вінчали подружжя в день весілля, якщо помітять молодят або гостей п’яними, а відкладали вінчання на наступний день, бо через це втрачає повагу таїнство шлюбу. 28.10.1784 року той наказ був посилений наступним цісарським декретом, який забороняв священикам вінчати п’яних молодят (або одного з них) під карою 12 зр до каси бідних. Звичайно, що кару мав платити священик.
13.8.1785 року цісар-реформатор Йосиф II (син Марії- Терезії) наказав, щоб парохи “відсунули від церков дику і гучну музику, яка розшарпує людські думки. Музика може грати в урочисті дні у великих містах та інших місцях, де є “порядні музиканти”. Тим самим наносився удар по корчмах, бо тільки там грала музика і стояли вони біля церков.
Австрійська влада теж подбала про забезпечення майнових інтересів церкви та її майна. Ще 16.2.1781 року парохам було наказано подавати до податкових органів інформацію про церковні фонди, які є на панських маєтках, для їхнього забезпечення в табулі. 14.3.1783 цісарський двір констатував, що доходять вісті, що деякі церкви і хати священиків валяться. То панські двори повинні допомагати при їх ремонті. Якщо цього не роблять, то священики повинні писати до губернії, щоб та примушувала двори це робити. 10.11.1783 року був виданий наказ губернії, щоб декани проводили візитації церков в супроводі двірських службовців і ті підписували церковні документи для більшого довір’я.
У травні 1785 року крайова влада наказала парохам тримати ключі від церковних скарбон не в захристії, як це бувало раніше, а в себе вдома. А 3.10.1785 року крайова влада наказала, щоб дорогі церковні речі були звезені до державних кас в окружних містах, бо у випадку крадіжки парохи самі будуть відповідати за них. Нарешті, 3.6.1789 року губернська влада постановила ввести нічну сторожу при церквах, бо зростала кількість обкрадених та обдертих церков. Здається, що це останнє розпорядження протрималося до 1939 року.
Не всі урядові нововведення сприймалися людьми. Наприклад, 9.2.1784 року вийшов декрет надвірної канцелярії, щоб “срібні суконки (оклади) на іконах, корони, корали, перли та інші речі на пам’ятку ніби чуда, що висять на образах і стінах церковних, що тільки заохочують народ до поверхневого Богослужіння, а протестантам лише стають причиною згіршення, – наказано помалу сховати, оцінити і продати, а гроші використати на користь храму і купити потрібні речі. Деканам протягом 4 тижнів після отримання цього декрету було наказано скласти список таких речей і прислати до консисторії із зазначенням думки парохів, на що би мали бути використані кошти від їх продажу. Хіба вірні могли погодитися з таким рішенням долі їхніх офір “на Боже”?
28.4.1784 року світ побачив цісарський декрет, яким було заборонено виготовляти і продавати різні церковні речі, які вживаються як амулети – свічки, пацьорки, медальйони. Теж засуджувалася практика вшанування в церквах прибраних і освітлених реліквій, які виставлялися для цілування. Адже цим “люди віддалялися від справжнього вшанування Бога”. Так вважала мудра влада, але цього не могли зрозуміти неписьменні селяни.
Ще 10.11.1781 року світська влада наказала, щоб трупи померлих ховали на глибину 4 лікті і священики за тим щоб пильнували. 23.8.1784 року появився цісарський декрет, яким священикам було наказано вибирати відлюдні сухі місця, де би не розвивалися процеси гниття. Там мали би ховати трупів. При цьому при похованні не мало значення чи тіла без трун, чи зашиті в мішки. Вони обов’язково мали посипатися негашеним вапном. Та опір людей, очевидно, був сильний, бо 20.1.1785 року цісар заборонив ховати людей в мішках, і повернув давній звичай ховати в трунах. 12.7.1784 року вийшов цісарський декрет, яким наказувалося священикам під загрозою суворої кари задля збереження здоров’я людей ховати тіла померлих на цвинтарях у місцях, визначених окружною владою, не дивлячись на стан, особу і стать померлих.
12.1.1784 року цісарським декретом було заборонено дзвонити “на хмари, бо дзвони притягують до себе громи, з чого більше шкоди ніж користі”. Мова йшла про вкорінений в Галичині звичай дзвонити при наближенні градових хмар. Вважалося, що звуки дзвонів розсіюють хмари при їх наближенні до села. Але часто траплялося, що блискавки вдаряли в дзвіниці, спалювали їх і вбивали або калічили дзвонарів. Адже в ті часи люди не знали ще громовідводів.
Варто зазначити, що ще до 1777 року у всіх церквах (дзвіницях) Галичини в стінах при вході були прикріплені залізні кільця (куни), куди приковували в час відправ за руки винних за порушення норм подружнього життя і так вони стояли спиною до стіни. Наказав пообривати їх єпископ Лев Шептицький. Зазначу, що цей звичай дуже старий (певно, з дохристиянських часів). Адже слово «куна» не українське, а ще тюрксько-хорватське (в перекладі означає «жіночий статевий орган»). І ті слова старостів про «куницю-красну дівицю», які дійшли до нас з вистави «Сватання на Гончарівці», до гризуна куниці не мають жодного відношення. Теж є тюркське «кун»- грошовий викуп за зроблений злочин, штраф. У XVI-XVII ст вся Україна знала податок куничне, який сплачувала родина, якщо жінка відходила заміж у володіння іншого пана. За дівчину платили більше, за вдову менше. Та й літописна інформація про данини підкорених племен першим київським князям «кунами и белью» (нібито «шкірками куниць та білок») тепер виглядають побрехенькою совєтських істориків. Продавали в рабство молодих дівчат київські можновладці. Маєте сумніви, пане читачу!.. Тоді загляньте в львівську книгарню «Глобус» і знайдіть книжку О.Партицького «Скандинавщина в давній Русі», видану ще 1882 року. Прочитаєте – і всі сумніви розвіються. А слово «бель» ще вживалося у середньовічній польській мові як «bialoglowa» (жінка; жіноча стать). На Тернопільщині навіть маємо село Біло- голови.
У 1783-98 роках львівським єпископом був Петро Брянський. Деякі його розпорядження цікаві для нас. Вже 2.4.1783 року він заборонив священикам їздити у сусідні парафії на празники. Дозволялося це тільки тим, які мали помічників [38, с.255/1902]. Очевидно, що празники тривали не один день і відсутність пароха давалася чути у його парафії. Вже наступного (1784) року він наказував, щоб священики старалися про заведення шкіл прицерквах, а декани, щоб наглядали за тим, щоб свящєничі сини навчалисята вправлялися у знанні української мови [38, с.253/1902].
До цього потрібно додати, що в часи Речі Посполитої священики українську мову вживали лише для спілкування з селянами, а поміж собою спілкувалися польською. Цією мовою теж користувалися при листуванні поміж собою. Традицію польськомовного спілкування в священичих родинах остаточно поламала діяльність “Руської трійці”, яка спричинила хвилю національного відродження в Галичині 1840-х років.
У 1785 році єпископ Білянський забороняв священикам ховати померлих в мішках (лише в дерев’яних трунах), і заборонив їм ходити з палицями. Теж було заборонено возити хворих на сповідь у церкву. Священики мали ходити до хворих. Наступного року була видана заборона ховати тіла у склепах (гробницях), а при вінчаннях та похоронах говорити смішні речі (жартувати) [38, с.256/1902]. У 1790 році єпископ оголосив священикам вимогу уряду, щоб вони заохочували вірних йти до війська та чесно сплачувати податки [38, с.257/ 1902]. Саме тоді Австрія вела довгу і важку війну з Францією.
У 1791 році Білянський наказував священикам припинити у недільні та святкові дні ходіння по різних урядових установах, а мандатори (управителі) мали свої накази та розпорядження виголошувати селянам не в церквах, а на цвинтарях біля церков.
У 1792 році влада наказала, щоб священики при кожній церкві завели інвентарні описи майна. У 1798 році було визначено владою, що шлюбний вік молодят не може бути нижчим від 14 років. Восени 1808 року було наказано вести метричні книги за новим календарем. Весною 1809 року священикам була нагадана категорична заборона ховати померлих раніше 48 годин після смерті.