З 1868 року тут став завідувати парафією о.Онуфрій Зацерковний [16, с.27]. 28.10.1869 року консисторія надіслала патрону церкви Леопольду Вайгелю список з трьох претендентів на парафію. Він 30.11.1869 року повідомив консисторію, що презентує о.О.Зацерковного [25, с.110]. 3.6.1870 року староство було повідомлене про його канонічну інституцію [16, с.25]. Виглядає, що це був надто національно свідомий, принциповий і порядний чоловік і через це мав чимало неприємностей у житті.

о.Онуфрій Зацерковний, 1834 р.н, був висвячений 1864 року. Перші два роки свого служіння він був коректором духовних видань Ставропігійської друкарні та катехитом в дівочій школі Львова. В 1866 році отримав завідування парафією Сихів, а далі перебрався у Скнилів [37, т.2, с.490]. Мав 4 дітей, всі хлопці.

У 1869 році тут проведена конкуренційна розправа для ремонту, бо 12.1.1870 року о.Зацерковний в листі до консисторії пояснював, що 60 зр, які позичив колись о.Барвінський з церковної скарбони, будуть повернуті з грошей, зібраних при виконанні рішень цієї розправи [16, с.28].

6.5.1872 року о.Зацерковний повідомив консисторію, що за 4 роки служби не може дочекатися того моменту, коли йому староство офіційно передасть церковне майно і тому просив зробити розпорядження, щоб у село приїхав земельний інженер з’ясувати границю з Сокільниками, та дати наказ зробити 60 дубових колів, щоб їх вбити у земельні копці, які будуть насипані вздовж границі ерекційного поля з Сокільниками [16, с.27]. Писав досить вільно, і виглядає, що в консисторії його добре знали, бо не дотримувався єлейно-сльозливого стилю, яким в часи Івана Грозного писали прохання до царя російські бояри. А саме таким стилем писали тоді листи до консисторії багато священиків.

28.6.1872 року о.Зацерковний провів засідання церковного комітету, на якому було вирішено провести ремонт церкви за 600 зр (на столярство, різьбярство 180 зр, на малярство і побілку 320 зр, на впорядкування хорів і матеріал на риштовки 50 зр, на нові вікна з рамами і латання верху 50 зр). 1.7.1872 року він повідомив про це консисторію і попросив негайно поробити кроки, щоб була скликана конкуренційна розправа, бо майстри вже почали роботу, а грошей нема. Писав, що «от непам’ятних времен, в найбільшім неладі і безобразії занедбану церков упорядкувати і украсити рішили» [16, с.48]. Писав мовним суржиком.

3.10.1872 року о.Зацерковний повідомив консисторії, що йому до цього часу офіційно так і не передане майно місцевої церкви [16, с.46]. Можливо, через це світська влада не визнавала його парохом і могли бути труднощі з організацією конкуренційної розправи.

Десь після того о.Зацерковний повідомив консисторію, що від часу поставлення тут терпить невигоди через тісноту, нема огорожі навколо церкви. Треба ремонту, а зібраний комітет і вся громада покивали головами, але грошей не дають. Писав, що постійно дуже димить кухня, треба ремонту дверей і деяких печей, пошиття господарських будинків, будівництва криниці. «Брак криниці у 1873 році в час великих завірюх і холоду призвів до нещастя, бо загинуло в мене 6 корів нараз». Додав, що ще треба збудувати курник та зачинити брамами двір. Лист підтвердили члени комітету Г.Полюга та І.Федчишин [16, с.18-19].

Виглядає мені, що на позицію світської влади стосовно о.Зацерковного можуть пролити світло два листи, знайдені в архіві. 20.10.1874 року якийсь М.Потоцький з крайового управління збереження будівель та крайових пам’яток (вул.Коперника, 21) повідомив митрополита Йосифа Сембратовича, що в Скнилові в малій дерев’яній церкві є прекрасний різьблений бічний вівтар. З боків стоять 4 євангелисти на повний ріст, а всередині рельєфні різьби Різдва Христового. І все виконано так докладно і гармонійно, що могло би прикрасити будь- яку велику церкву. На ньому є напис А.D. 1373. Отже різьбив невідомий артист XIV ст. Якщо це справді так, то це на 100 років випереджає відомого Віта Ствоша. Виглядає, що престол походить з якогось латинського костьолу, що доказує латиномовний напис на хмарах «Glori in excelsis Deu» та дві по боках добре мальовані постаті з написами s.Petrus і s.Paulus. На prodelbie є відмальований ще ряд постатей у світських одягах, а напроти них ряд монашок. Ремонт цього вівтаря міг би бути зроблений за кошти крайового фонду. Жаль, що така церква може легко згоріти і хто туди загляне з освічених людей… Вівтар міг би знаходитися в народному музеї. Питав, чи не дозволить митрополит взяти цей вівтар в музей Оссолінських або хоч до катедри св.Юра. В першому випадку Потоцький обіцяв зробити інший вівтар до церкви, в другому випадку зробити його ремонт [16, с.22]. Митрополит не відповів на цього листа, але думаю, що були якісь розмови з о.Зацерковним.

5.2.1875 року М.Потоцький надіслав митрополитові другого листа у справі вівтаря. Просив відповісти, як собі церковна влада уявляє дальшу долю пам’ятки. І на цей лист відповіді не дали [16, с.20]. Виглядає, що о.Зацерковний не дозволив забирати вівтар з церкви і цим була невдоволена і церковна влада, і світська.

Той вівтар був тут ще в кінці 1901 року і о.декан М.Пакіж написав про нього таке: «дерев’яний вівтар, подарований єп.Сєраковським, патроном села, з костьолу св.Войцеха, який зістав перетворений на склад. На вівтарі вирізьблене Різдво Іс.Христа, намальовані образи з оригінальними костюмами з XIV ст, на образі вижолоблений (виритий) рік 1373» [10, с.2]. Отже мушу з сумом констатувати, що припущення М.Потоцького таки збулося, бо наступного року після візитації ця церква таки згоріла. Сумно від недалекоглядності тодішніх церковних чиновників… Та всі ми люди, і всі робимо помилки. Тільки помилки високопоставлених людей дорожче обходяться суспільству.

Зберігся акт деканальної візитації парафії о.Юліаном Сембратовичем 24.4.1876 року. Зазначив, що церква утримується в чистоті, св.тайни оновлюються через 14 діб. Є 2 добрі і 6 поганих фелонів, 2 чаші, 3 стихарі, пояс. Бічний вівтар. Церква посвячена двом патронам: Преображення Господнього та Непорочного Зачаття Пр.Д.Марії. Було два бічні вівтарі з антимінсами. Богослужбові книги перебувають в доброму стані, крім двох Тріодей і Часослова. Сама церковна будівля в доброму стані, крім куполу, який потребує покриття ґонтом або бляхою. Дзвіниця в доброму стані. На цвинтарі місце для поховань ще є. Він оточений деревами.

Скарг на пароха люди не мали. В селі було три особи, які не відбули Великодньої сповіді та одне «дике» (без церковного шлюбу) подружжя (Гаврило Стариш). Нічна сторожа коло церкви виконувала правильно і за цим наглядала поліція. Братства тверезості не було. На катехизацію до школи зимою сходилося до 50 дітей, влітку до 5, але знання в цій сфері діти показали середні. Парох заявив, що люди не хочуть утримувати паламаря. Цього року церква придбала пушку для зберігання св.тайн, 2 канделябри, був відновлений, помальований і позолочений іконостас, виготовлені нові царські врата з двома намісними образами і теж позолочені. Теж був за 75 зр куплений процесійний образ.

Парафіяльна хата вимагала ремонту печей, дверей та замків. Стодола потребувала часткового пошиття. В скарбоні застав 165,20 зр готівки та 38,83 зр на позичках. Теж були облігації на суму 350 зр. Акт візитації, крім двох священиків, підписали ще два начальники громади Гнат Козак і Василь Федчишин, провізори Іван Войтик, Антін Бугай та Іван Федчишин, з громади Григорій Полюга. Письменний був тільки Василь Федчишин і він записав усіх, але латинськими літерами. П’ятеро осіб поставили напроти своїх прізвищ звиклі хрестики [16, с.16]. Г.Стариш мав після того прибути до декана і пояснити, чому живе з жінкою без шлюбу.

Через 3 дні декан переслав до Львова акт візитації зі своїми зауваженнями в справі ремонту парафіяльних будинків. Писав, що патрон не захотів брати участі в конкуренційній розправі, ані не прислав свого представника. Англійську кухню з залізними блятами та котел з братрурою збудував церковний комітет ще 2 роки тому. Кухня куриться і всі стіни закіптявлені, але невідомо, як цьому запобігти. Пекарська піч у доброму стані, але парох скаржився, що при розпалі вона потребує дуже багато дров, які тут дуже дорогі. І тут комітет не знав, як справі допомогти. Брами селяни не хотіли будувати, бо на обійсті було троє воріт, які попадали. Отже їх треба було підняти і укріпити. Криницю треба було копати на глибину до 30 сажнів, оцимбрувати і накрити верх (що дуже дорого і складно), тому це недоцільно робити, бо за 300 кроків від парафіяльної хати є джерело з доброю водою. Теж є криниці у двох сусідів. Замість паркану навколо церкви люди пропонували посадити живопліт, щоб не було великих витрат на бідну громаду [16, с.14-15]. Тобто люди не знали як змінити недосконалу систему димоходів у хаті.

А впертий о.Зацерковний наполягав на своєму. 16.10. 1879 року о.Сембратович пересилав до консисторії прохання о.Зацерковного спричинити конкуренційну розправу в справі ремонту хати, але з допискою, що громада цього ремонту робити не хоче через свою бідність [16, С.11].

Ще є один акт деканальної візитації з 24.12.1885 року. В ньому подано, що в о.Зацерковного було 6 дітей. Церква була неопарканована і перебувала в середньому стані, дзвіниця була в досить доброму, цвинтар був огороджений. При церкві було Братство з 37 членів та Братство тверезості з 26 членів. Жодних скарг на пароха люди не мали, він свої обов’язки виконував пильно і совісно. Хата була в поганому стані, господарські будинки в середньому. Але конкуренційна розправа вже була проведена і ремонт мав бути зроблений 1886 року. В церковній скарбоні було 403 зр, але більша половина грошей була на позичках за вексельними зобов’язаннями. Дяком був Матвій Каган, провізорами Іван Федчишин, Іван Витек та Іван Бугай, паламарем Гнат Козак. Декан відзначив, що парафіяни бідні, а тому й байдужі до ремонт церкви та парафіяльних будинків, хоч вже три роки обіцяють це зробити [9, с.1-2].

Як мінімум з 1880 року о.О.Зацерковний вів суперечку за границі ерекційної сіножаті з селянином Войцехом Гон- сьоровським з Сокільник. Обоє повмирали, так і не завершивши суперечки. Ту справу через суд і виїзд комісії на місце 5.9.1893 року вирішував вже о.Йосиф Зацерковний, його син, який служив тут сотрудником. Він був 1867 р.н, висвячений в листопаді 1891 року [37, т.2, с.490]. Цей о.Йосиф звінчався з дочкою о.Й.Камінського з Водник, яка теж називалася Іванною (якїї мати). Дуже любив грати на цитрі, струнному інструменті.

Отже о.Йосиф виграв справу і Йосиф та Матвій Гонсьоровські (сини Войцеха) мусили заплатити 33,60 зр коштів о.Зацерковному та судові витрати, а також через сіножать мала бути проведена гранична лінія, шириною в стопу (рівчачок) [18, с.34].

24.2.1885 року злодії вкрали у о.Зацерковного пару коней за 150 зр, двом господарям шлеї, а місцевому орендареві візок. Слід повів до Басівки [40, ч. 20/1885].

20.5.1887 року в церкві побував при канонічній візитації парафії львівський митрополит Сильвестр Сембратович [24, с.З]. Зрозуміло, що громада мусила влаштувати урочистий прийом такого гостя. Переважно на границях громади його чекали хлопці на конях, у козацьких строях, з національними прапорами в руках, та супроводжували до церкви. Дзвонили дзвони, подекуди лунали вітальні постріли.

13.6.1887 року у Львові помер патрон місцевої церкви Теодор Вайгель, який ще 29.10.1886 року записав на опарканування церкви та інші її потреби 4000 зр та на одне щорічне богослужіння за його душу. В консисторії над цим подумали і хтось з чиновників у проекті фундаційного акту запропонував взяти на богослужіння не 100 зр як звикло, а 1000 зр, і правити одну службу 13 червня [17, с.39]. Видно, що такий проект був висланий о.Зацерковному, щоб він зробив чистовик з підписами свідків і передав на затвердження митрополита. Такий був порядок. Але таке свавілля церковних чиновників пароха обурило. Адже в проекті не говорилося про відправлення 10 щорічних богослужінь, а тільки про одне. Отже він це проігнорував.

Але справу не проспали державні чиновники. 1.6.1888 року каса повідомила консисторію, що Вайгель ще 21.12. 1872 року записав 1000 зр на церкву в Скнилові і 500 зр на костьол в Зимній Воді. 30.10.1875 року ще заповів 2000 зр на скнилівську церкву та 1000 зр на зимновідський костьол. Нарешті, 16.2.1880 року зробив запис, що заповідає 4000 зр на скнилівську церкву, 2000 зр на згаданий костьол і 2000 зр на костьол св.Анни та висловив бажання, щоб щорічно правилися в них богослужіння за душі його батьків Францішка та Анни [17, с.65]. Отже держава цікавилася, як виконується заповіт. Консисторія мусила давати відповідь. Після уточнюючого запиту консисторії, з крайової каси 22.9.1888 року їй повідомили, що на рахунках каси є 4079,50 зр, записаних Вайгелем на церкву в Скнилові, 2039,75 зр на костьол у Зимній Воді 4079,50 зр на костьол св.Анни у Львові [14 с.63]. Тому консисторія подала два запити до о.Зацерковного. Він 18.12.1888 року через декана о.Готеровського дав відповідь, що буде правити одне богослужіння за душу Вайгеля, якщо від суми легату 4100 зр буде на це забрано 300 зр, а решта 3800 зр піде на опарканування та ремонт церкви згідно волі Вайгеля [17, с.58]. Тобто дав зрозуміти церковним чиновникам, що не дасть їм можливості «хімічити» так, як це їм хотілося. Зрозуміло, що після .того став немилим під св.Юром.

17.11.1889 року о.Зацерковний через декана письмово повідомив консисторію, що провізори Гнат Козак, Іван Вітик та Іван Федчишин (він же й війт) незадоволені її рішенням виділити з легату Вайгеля 1000 зр на 10 щорічних богослужінь, самовільно взяли з церковної скарбони 30 зр і відкрили судовий процес проти консисторії. Виправдовувався, що скарбону, яка замикалася на 2 замки, і один ключ був у нього, відкрили без його відома. В кінці полякав консисторію, що це люди зухвалі, заможні і напасливі, і можуть на рішення суду подати протест до міністерства та найвищого трибуналу, і радив якось справу залагодити. Пропонував суму з 1000 зр зменшити до 300 зр. Просив видати їм чітку заборону надалі брати зі скарбони гроші на судовий процес. В консисторії його натяки зрозуміли, бо декан о.Кобилянський на звороті написав, що о.Зацерковний не зміг пояснити як його ключ потрапив до рук провізорів [17, с.ЗЗ]. Тобто наміри о.Зацерковного були добрі: він хотів використати леговані кошти на ремонт церкви в бідному селі, а консисторія думала про кошти для платні священику. Адже за кожне фундаційне богослужіння йому належалися кошти до платні.

О.Зацерковний тут помер 14.6. 1892 року [37, т.2, с.490]. Про його смерть повідомила газета «Діло», додавши, що був добрим патріотом, укладаючи календарі «Просвіти». Теж був добрим знавцем обрядів [40, ч.123/1892]. Його вдова Климентина 12.6.1897 року попросила митрополита дати вказівку виплатити їй кошти за відправлені чоловіком та сином фундаційні богослужіння за патрона Вайгеля, бо хотіла за ті гроші встановити на могилі чоловіка, яка поросла травою, пам’ятник [19, с.79]. Зрозуміло, що за ті кошти пам’ятник не встановити, але вражає строк 5 років, за який родина (мати і шестеро дітей, з них четверо синів!) не спромоглася встановити пам’ятника. Митрополит наказав пошукати за документальними підтвердженнями, що вони це таки робили. І колесо закрутилося. Син о.Йосиф відповів, що за його батька і при ньому в парафії не було журналу відправлених фундушових богослужінь, але вказав, що підтвердити факт цих відправ може місцевий дяк.

4.3.1898 року парох Скнилова о.Фолис повідомив декану, що всім відомо, що Вайгель записав значні суми родині Зацерковних і таким чином став добродієм не тільки церкви, але й цієї родини. То якщо Зацерковні якісь богослужіння за нього правили, то може як за свого приватного добродія. Цю думку хтось обвів червоним олівцем [20, с.42]. Не можу знати скільки в тому правди і чи взагалі вона є в цій думці.

о.Й.Зацерковний після приходу нового завідувача перейшов у Липівці, а звідти через короткий час перебрався до Сихова, а далі у Водники. Туди ж переїхала і його мати-вдова. Там в роки війни померла і похована.

Про пригоди о.Й.Зацерковного у Водниках читач може дізнатися з мого дослідженя “Літопис парафії Водники”, яке знайде у Львові у вже згаданій вище книгарні “Глобус”.

Від 14.7.1892 до березня 1893 року сюди доїжджав о.Ксенофонт Сосенко з Солонки. В листі до консисторії зазначив, що о.О.Зацерковний перед смертю довго хворів і тому не відправив фундушових богослужінь за душу Вайгеля і тому він їх відправив і просив виплатити належні відсотки від суми 100 зр [19, с.18]. Консисторія вирішила виплатити за 19 служб [19, с.22]. о.Сосенко був цікавою постаттю і цікавився прадавньою історією України, походженням наших звичаїв та народних вірувань, публікував свої дослідження. Деякі з них перевидані в незалежній України. Інформація про нього поміщена в “Енциклопедії українознавства”. Завершив своє життя в селі Конюхи на Бережанщині. В наукових бібліотеках Львова є моє історичне дослідження про це село.

14.8.1892 року львівський декан о.Туркевич повідомив консисторію, що парафіяльні будинки в Скнилові, які погоріли кілька років тому, новозбудовані і перебувають в досить доброму стані, але хата священика досить стара і занедбана, загальний стан її поганий і треба будувати нову. Ця справа була відкладена до архіву з поміткою, що треба буде взяти це до уваги при призначенні нового пароха [17, с.21].

10.10.1893 року о.Йосиф Зацерковний, Василь Вітик, Іван Бугай та Антін Бугай повідомили консисторію, що місцева дзвіниця погрожує завалитися і конче треба будувати нову муровану. Але на неї не було коштів, крім легату Вайгеля. Тому просили дати на будівництво відсотки з того капіталу. (Двох перших неписьменних підписував вчитель Григорій Кузневич) [18, с.55]. Теж Г.Кузневич та Василь Полюга як експерти на доручення громадської влади підтвердили, що дзвіниця до 14 діб має бути завалена або розібрана, бо загрожує впасти [18, с.56]. 27.10.1893 року церковний комітет знову консисторію просив надати кошти з легату Вайгеля на будівництво нової дзвіниці. У відповідь попросили надіслати кошторис будівництва [17, с.1].

У 1893-94 роках завідувачем парафії служив о.Богдан Копитчак, 1869 р.н, висвячений 12.3.1893 року. Звідси перейшов сотрудником в Збараж, далі в Болехів, а на поч.ХХ ст знову повернувся до Львова та служив катехитом у різних школах [37, т.2, с.208].

30.3.1894 року о.Копитчак при свідках передав о.Йосифу Панасинському з психіатричного закладу на вул.Кульпарківській, якому було доручено сюди доїжджати, парафіяльне майно. Зокрема книги народжень з 1803 року, померлих з 1824 року, вінчань з 1858 року, книгу передшлюбних оповідей з 1808 року. В скарбоні було 34,73 зр готівки та облігацій на 350 зр. Свідками були дяк Матвій Каган та провізор Гнат Козак [18, с.47].